ЦЕНТРАЛЬНИЙ МУЗЕЙ ВНУТРІШНІХ ВІЙСЬК МВС УКРАЇНИ

Центральний музей ВВ МВС України був відкритий напередодні десятої річниці внутрішніх військ 25 березня 2002 року. Музей має шість залів, в яких розміщені експозиції та залу для перегляду різних відеофільмів із історії військ. 

ПЕРША ЗАЛА розповідає про перші кроки уряду України на шляху будівництва нашої незалежної правової держави.

В свій час великий Кобзар мріяв про вільну Україну, він писав: „І на оновленій землі Ворога не буде супостатаА буде син і буде мати І будуть люди на землі”.

За словами патріарха української державності Михайла Сергійовича Грушевського: ".. .із тисячоліть нашої історії Україна і українській народ переживають миттєвості, які випадають кожному народові лише один раз, коли появиться мо­жливість відновити державну самостійність". Лише в кінці двадцятого століттями змогли реалізувати цю можливість. Багатовікова боротьба українського наро­ду за свою свободу і самостійність завершилась проголошенням незалежної Української держави, що знайшло своє закріплення в Декларації про державний суверенітет та в Акті проголошення незалежності України.

16 липня 1990 року Верховна рада України ухвалила Декларацію, в якій про­голошується держаний суверенітет України як верховенство, самостійність, пов­ноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність.

24 серпня 1991 року Верховна рада України, здійснюючи Декларацію проДержавний суверенітет України, прийнятим актом урочисто проголосила незале­жність України та створення самостійної української держави - України.

1 грудня 1991 року пройшов всенародний референдум, який підтвердив Актпроголошення незалежності України, був вибраний президент України Л.М.Кравчук.

В перші місяці будівництва незалежної держави Верховна Рада України за­твердила державну символіку:

-          малий Герб України;

-          державний прапор України;

-          державний гімн України.

Верхова Рада України прийняла ряд законів із військових питань:

-          Про оборону України (6.12.1991 р.)

-          Про Збройні Сили України (6.12.1991 р.)

-          Закон України "Про загальний військовий обов'язок" (25.03.1992р.)

-          Закон України "Про Національну Гвардію України.

-          Закон України "Про міліцію України" (20.12.1990 р.).

-          Закон України "Про внутрішні війська МВС України" (26.03.1992р.) Зміни і до­повнення внесені 31 жовтня 1995 року.

-        Текст військової присяги.

З перших днів на шляху незалежності розпочалась велика робота щодо підготов­ки Конституції України. П'ята Сесія Верховної Ради України 28 червня 1996 року прийняла Конституцію України.

У вітринах розміщені перші документи, які були прийняті Верховною Радою України, Укази Президента України та інше ...

II ЗАЛ-1811-1941 РОКИ

Історія сил охорони правопорядку іде в глибину віків. Міністерство внутрі­шніх справ було вперше створено в Росії відповідно з указом Олександра І від 8 вересня 1802 року "Об учреждении министерств" за міністерством внутрішніх справ міцно закріпилась репутація найважливішого відомства Росії. Крім функції охорони правопорядку були віднесені різні адміністративно-господарчі справи. МВС були підпорядковані місцеві адміністративно-поліцейські установи, органи дворянства і міських слоїв населення, благочинства, управління іноземними по­селеннями, продовольча справа, Медична колегія, Головне поштове управління, управління деякими галузями промисловості - соляними конторами мануфактур - колегією. Першим міністром внутрішніх справ був призначений В.П.Кочубей.

Озброєні формування, визначені для підтримання правопорядку та забезпечен­ня внутрішньої безпеки, являються необхідним атрибутом державної влади кож­ної держави. Поле їх діяльності, будівництва і розвитку визначається державнимустроєм, станом і потребами суспільства, політичним режимом, який існує в дер­жаві. Називатись вони можуть по різному. У нас вони називаються внутрішнімивійськами.

В Росії до початку XIX століття не було спеціальних озброєних формувань для охорони правопорядку та забезпечення безпеки населення, надання допомоги людям у випадку стихійних лих та виконання інших правоохоронних завдань. В ХУІ-ХУІІ століттях частину їх функцій виконували в основному підрозділи стрілецького війська. За Івана Грозного для охорони Москви були створені фор­мування так званих "жильцов". Це було військо, яке складалось із служивихдворян чисельністю до 3 тисяч чоловік, в подальшому підрозділи "жильцов" були розміщені в Києві, Бєлгороді, Курську і деяких інших містах.

На території України в другій половині 16-го на початку 17-го століть охоронні функції виконували реєстрове козацтво, яке знаходилось на державнійслужбі. З 1625 року один із шести полків постійно перебував на охороні Запорізької Січі, щоб не пускати туди втікачів із волостей і протистояти антиурядовим виступам.

При Петру І внутрішню безпеку в державі забезпечували в основному формування із здатних до польової служби солдат. Вони називались гарнізо­нами, пізніше гарнізонними або внутрішніми батальйонами і являлися резервом польових військ.

В перші роки XIX століття задачі з охорони і підтримання порядку в містахвиконувала поліція, гарнізонні батальйони, а також губернські штатні роти і ко­манди із солдат, непридатних до стройової служби, які знаходились в підпорядкуванні місцевої адміністрації.

Партії арештантів супроводжувались до Сибіру під охороною озброєних команд башкирців, мещеряків (народність, яка проживала по сусідству з башкирами) та

спеціально виділеного для цього полку козаків. В окремих випадках для конвоювання великих партій арештантів використовувались і армійськіпідрозділи.

Корінні зміни у справі забезпечення внутрішнього порядку і конвойної служби в Росії пройшли за час царювання імператора Олександра І.

27 березня 1811 року імператор Росії Олександр І підписав Указ, згідно з яким було почато "военное устройство штатных рот и команд", які передавалися "из гражданского ведомства в военное начальство", гарнізонних батальйонів, які стали називатись губернськими батальйонами і були об'єднані в одну структуру - Внутрішню сторожу Росії. З цієї дати ведеться відлік історії утворення Внут­рішньої сторожі - військ правопорядку Російської імперії, до складу якої входила і Україна.

Батальйони внутрішньої сторожі складали бригаду, а 2-4 бригади входили до складу округу внутрішньої сторожі.

Зразу територія європейської частини Росії була поділена на 8 округів. Кожний із них мав порядковий номері територіально охоплював декілька губерній. В послідуючому кількість округів доходила до 12. Внутрішня сторожа знаходилась у складі військового відомства Росії.

Завдання внутрішньої сторожі:

-  Надання допомоги у виконанні законів і вироків судів.

-  Піймання злодіїв, переслідування та затримання розбійників, розсіювання
заборонених законом скопищ.

-  Утихомирення непокорів та бунтів.

-  Піймання збіглих злочинців та дезертирів.

-  Переслідування контрабандистів.

-  Допомога вільному просуванню внутрішнього задоволення.

-  Сприяння збору податків і недоплат.

-  Охорона порядку і спокою під час виконання церковних обрядів, на ярмарках, торгах, народних святкуваннях.

-  Прийом та супровід рекрутів, злочинців, арештантів та полонених.

-  Охорона в'язниць і острогів.

-  Ліквідація наслідків стихійного лиха.

-  Супроводження казни.

Першим командуючим внутрішньої сторожі був генерал Е.Ф.Комаровський, професійний військовий, учасник італійського і швейцарських походів (1799) ро­сійської армії під командуванням О.В.Суворова. Е.Ф.Комаровський керував вну­трішньою сторожею більше 17 років.

3 1816 року внутрішня сторожа стала іменуватись Окремим корпусом внутрі­шньої сторожі. З часом його структура завдання змінювались доповнювались. Корінні переміни у внутрішній сторожі пройшли у 60-роки XIX століття в ході проведення в Росії військової реформи. Тоді в Росії була введена окружна систе­ма управління військами, вся територія держави була розділена на військові окру­ги. В серпні 1864 року штаб окремого корпусу був скасований , а бригади і бата­льйони реорганізовані у відповідні частини місцевих військ (тобто ті що стоять на місці), в які ввійшли і конвойні команди. Місцеві війська входили до складу відповідного округу. У командуючого округом був помічник по управлінню міс­цевими військами.

По структурі місцеві війська мало відрізнялись від внутрішньої сторожі: в кож­ній губернії дислокувалась місцева бригада. До складу якої входили батальйони і

повітові команди.

Виписка із Зведення воєнних постанов за 1896 рік: "Місцеві війська складаються з місцевих та конвойних команд..., призначаються для вико­нання завдань внутрішньої вартової служби ... і для служби конвойної - по перепровадженню казенних транспортів і людей, які слідують по етапу".

У 1886 році конвойні команди були зведені в конвойну сторожу. Всього було сформовано 530 команд конвойної сторожі, чисельність яких складала 100 офіцерів і 11738 нижніх чинів. На їх утримання із казни щорічно відпускалося 1571238 рублів 10 копійок. У такому вигляді війська правопорядку існували до 1917 року і в повному складі перейшли на службу Тимчасовому уряду, а потім більшовиць­ким Радам, продовжуючи виконувати свої функції.

"Из приказа по военному ведомству от 16 мая 1886 года №110.

На обязанности конвойной стражи возложить:

а)     Сопровождение арестантов всех категорий, пересылаемых этапным порядком по трактам европейской России (за исключением Финляндии и Кавказа) и Главному ссыльному Сибирскому тракту;

б)     Сопровождение арестантов гражданского ведомства на внешние работы и в присутственные места;

в)      Содействие тюремному начальству при производстве внезапных обысков и подавлений беспорядков в местах заключения;

г)      Наружную охрану тюрем там, где это будет признано необходимым".

Нові команди конвойної сторожі іменувались по місцям їх дислокації. Комплектувались ці підрозділи на загальноармійських принципах, при цьому
віддавалась переважність кмітливим, всебічно розвинутим, фізично міцним но­вобранцям.

Але, як би не називались військові формування щодо забезпечення внутрішнього порядку і безпеки - внутрішньою сторожею або місцевими військами, їх особо­вий склад у всі часи був вірний присязі і військовому обов'язку, з гідністю вико­нував свої задачі, про що свідчать багато чисельні приклади.

"У серпні 1884 року при супроводі вартою по залізниці партії небезпечних злочинців в кількості 260 чоловік, єфрейтор Харківської конвойної команди Фе­дір Карташов запобіг групову втечу з арештантського вагону.

Завідуючий етапно-пересильною частиною Головного штабу подав клопотан­ня Воєнному міністру щодо присвоєння єфрейтору Карташову звання унтер-офіцера. Але за діючими правилами для цього мали бути дві умови: наявність ва­кансії і не менше двох років служби, а Карташов служив тільки перший рік. Воєнний міністр подав клопотання самому Государю. І воно було підтримано".

МУЖНІСТЬ ПРАВООХОРОНЦЯ

"У першу світову війну воїни-правоохоронці, які були на фронті, доблесно билися з ворогом.

Вихованець Харківської конвойної команди Василь Водяний, який потрапив під Шуляєм у полон до німців, витримав нелюдські муки. За відмову сповістити про місце розташування полку та кількість військ, німецький унтер-офіцер відрі­зав йому тесаком частину обох вух і половину язика.

Отямившись від не притоми, Водяний зумів утекти з полону і повернувся до своєї частини.

У наказі Головного інспектора №1 від 25 червня 1915 року говорилося: "В Харьковской конвойной команде окрепли в нем отличительные свойства русской души, утвердились доблестные качества русского солдата — любовь к Родине и твердость духа, сломить которые не удалось неприятелю даже пытками". Офіцери зібрали гроші, купили ікону і подарували її хороброму воїну, на пам'ять про повернення з полону".

У роки першої світової війни особовий склад із конвойних команд направлявся на поповнення частин діючої армії.

У вітрині розміщений статут гарнізонної служби, який був виданий у 1900 році, та виписка із нього щодо військової сторожі.

Враховуючи велику завантаженість і напружений характер конвойної служби, а головне - суспільну її значимість, міністр юстиції М.В. Муравйов клопотав пе­ред російським імператором про введення нагороди спеціально для нижніх чинів конвойної сторожи. Клопотання було задоволено і починаючи з 1904р. солдати-конвоїри стали нагороджуватись срібною медаллю з надписом «За усердие» на стрічці для ношення на грудях.

Визнанням заслуг внутрішньої і конвойної сторожі перед народом і Вітчизною стало святкування 27 березня 1911 року століття місцевих військ і конвойної сто­рожі. З цієї нагоди був виданий Височайший наказ по Військовому відомству, в якому імператор Микола II оголосив всім офіцерським і класним чинам «височайшее благоволение», а нижнім чинам «царское спасибо».

На честь ювілею був виготовлений нагрудний знак для вручення: офіцерам - із срібла; нижнім чинам - з білого металу.

"Расписанием сухопутных войск", яке щороку видавалося Воєнним міністерс­твом з 1836 по 1917 рік, армія поділялася на 2 частини:

1) Действующие и резервные войска;

2) Внутренние войска и прочие части внутреннего управлення".

При Радянській владі назва "Внутрішні війська" стала вживатися з 1922 року для відрізнення від частин прикордонних військ, які охороняли зовнішні кордони держави.

Після лютневої революції місцеві війська, конвойна сторожа добровільно перейшли на службу новій владі. 12 березня 1917 року головний інспектор по пе­ресилці арештантів генерал-лейтенант М.І. Лукьянов разом з офіцерами своєї канцелярії присягнули «На вірність службі Батьківщині» і « Тимчасовому уряду», про що повідомив своїх підлеглих наказом №1. В ньому висловлено засудження порядків, які були у військах при царизмі.

«..Прежний крепостной строй в войсках,- говорилось в наказі,- вызывал вполне основательное недовольство солдат, а нередко и офицеров. .Не допускаю мысли о возможности дальнейшего пребывания на службе в конвойной страже лиц, приверженных старому, табельному для государства порядку».

Славний був більш ніж столітній бойовий шлях внутрішньої і конвойної сторожі. За ці роки сформувались славні бойові традиції - вірність присязі і військовому обов'язку, сміливість і відвага, хоробрість і мужність, висока пильність та непід­купність, стійке подолання труднощів служби, військове товариство і взаємна виручка.

В перші дні і неділі після перемоги Жовтневої революції охорону революційного порядку в державі, боротьбу з контрреволюцією і кримінальною злочинністю вела Черво­на гвардія, Наркомат внутрішніх справ і створена його постановою від 28 жовтня (10 листопада) 1917 року робітнича міліція, створені на новій основі органи про­куратури, суди. Але обстановка була на стільки складною, смертельно небезпечною для нової держави, що вимагалося прийняття надзвичайних заходів, створення органів влади, що наділені особливими повноваженнями. І такі органи були створе­ні. Постановою РНК від 7(20) грудня 1917 року була створена  Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем (ВНК). Головою її був затверджений Ф.Є.Джержинський, професійний революціонер, який відбув 11 років у царських тюрмах і на каторзі. Надзвичайна комісія створювалась і на містах. (ЧК - від цього походить і назва - чекісти)

У вітрині зберігається копія посвідчення Голови ВЧК Ф.Є.Дзержинського та ін­ші документи того часу.

Для того, щоб успішно виконувати свої завдання по захисту революційних за­воювань трудящих, ВНК повинна була мати озброєну силу. Першими на службу у ВНК були залучені групи робітничих червоноармійців, загони Свеаборгського полку і 1-го самокатного батальйону. 18 березня 1918 року було прийнято рішен­ня об'єднати всі загони, які були у розпорядженні ВНК в Бойовий загін ВНК. Одночасно із створенням Бойового загону формувались загони при надзвичайних комісіях на містах.

В червні 1918 року рішенням колегії ВНК всі загони надзвичайних комісій були об'єднані в корпус військ ВНК на чолі із штабом. Загони були переформо­вані в окремі батальйони. В другій половині 1918 року налічувалось 35 баталь­йонів, кожний із яких складався із трьох рот, кулеметної і кінної команд, взводу артилерії і команди зв'язку (загальна чисельність 750 чол).

У 1918 році був запроваджений перший червоноармійський знак "Червона зірка", та перший радянський орден - Орден "Червоного прапору"

Одночасно із створенням військ ВНК господарчі відомства держави - Наркомпрод, Главнефть, Центротекстиль, Главсахар та інші стали створювати свої озброєні формування для охорони виробництва, сировини, готової продукції. Ці форму­вання носили загальну назву війська допоміжного призначення.

В квітні 1918 року була реорганізована на нових принципах конвойна сторо­жа. Для керівництва нею була введена Головна інспекція при Наркоматі юстиції РСФСР. На базі деяких конвойних команд були створені конвойні полки:

- Московський, Петроградський, Харківський, В’ятський та інші..

З метою більш чіткого і твердого управління частинами, їх кращої підготовки як резерву Червоної Армії Рада Робітничо - крістьянської Оборони 18 травня 1919 року прийняла постанову про об'єднання військ допоміжного призначення і військ ВНК і створення на їх базі військ внутрішньої охорони республіки (ВОХР), підпорядкованих Наркомату внутрішніх справ РСФСР. Начальником ВОХР був призначений К.М.Волобуєв.

Частини ВОХР продовжували виконувати завдання, які раніше покладались на військ ВНК і допоміжного призначення. Вони вели боротьбу з озброєними контрреволюційними виступами, кулацьким бандитизмом, охороняли промислові під­приємства і важливі державні установи, об'єкти на залізницях, грузи, приймали участь у заготовці хліба, охороні громадського порядку. Крім того, із військ внутрішньої охорони регулярно направлялись підкріплення для частин Че­рвоної Армії. Тільки з 1 червня по 1 грудня 1919 року штабом військ ВОХР було направлено на фронт 95 батальйонів загальною чисельністю 52 тисячі чоловік. Разом з тим, частини внутрішньої охорони безпосередньо приймали участь в бо­йових діях проти білогвардійців і іноземних інтервентів як самостійно так і у складі Червоної Армії.

Після громадянської війни в Радянській Росії склалась тяжка економічна і соціально-політична обстановка. Населення не мало найнеобхіднішого: хліба, солі, мила.... Селяни почали висловлювати невдоволення "продрозверсткою", політикою так званого військового комунізму, посилене розрухою і голодом. Положення ускладнюва­лось і тим, що багато людей прийшли з війни і не змогли влаштуватись на роботу. Для подолання небезпечної кризи було прийнято рішення про перехід до нової економічної політики (НЕП), заміни продрозверстки продподатком, введення де­яких елементів ринкової економіки. Після громадянської війни    значно скороти­лись збройні сили. В т.ч. і внутрішні війська, відпала необхідність в такому органі, як ВНК.

В зв'язку з цим Всеросійській Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК) при­йняв 6 лютого 1922 року постанову про усунення ВНК і створення Державного політичного управління (ДПУ) при НКВС РСФСР. А після створення ЗО грудня 1922 року СРСР в листопаді 1923 року створюється Об'єднане державне полі­тичне управління ОДПУ. Ця назва збереглась до 1934 року.

Завдання військ на цей період:

-          боротьба з політичним бандитизмом;

-          охорона громадського порядку, урядових установ, державних коштовностей, особливо-важливих підприємств і залізничних споруд;

-   супроводження військових і особливо цінних вантажів.

Внутрішні війська являлись складовою частиною Червоної Армії, це було за­кріплено Законом про обов'язкову військову службу (вересень 1925 рік). в ст. 2 го­ворилось: "До складу Червоної Армії входять також війська Об'єднаного держав­ного політичного управління та конвойної сторожі Союзу РСР". Конвойна сторожа з 1925 по 1934 рік не входила в систему ОДПУ, а була само­стійним видом внутрішніх військ. Вона здійснювала зовнішню охорону тюрем, несла службу в судах і по конвоюванню засуджених всіма видами транспорту і пішим порядком.

По мірі успіхів в проведенні соціально - економічних перетворень в СРСР, змі­цнення морально-політичного єдності суспільства, удосконалювалась структура державної безпеки і внутрішніх справ. 10 липня 1934 року був створений Народ­ний Комісаріат внутрішніх справ (НКВС). ОДПУ було скасовано, підпорядковані йому війська, а також конвойні війська, які увійшли у підпорядкування НКВС, стали називатись військами НКВД. Для керівництва ними у складі НКВС було створено Головне управління прикордонної і внутрішньої охорони (з 1937 року - Головне управління прикордонних і внутрішніх військ (ГУПВВ).

Як і в Росії, з встановленням Радянської влади на Україні були створені органи її захисту - ВУНК. Організаційна структура військ була наступна: ВНК -ВУНК - округи ( Київ, Харків, Крим); Управління по охороні та обороні залізни­чних і водяних шляхів сполучення; Донецька дивізія; Управління по охороні польсько - румунського кордону; 19 ОСБ ОСНАЗ.

Першим командиром Особливого корпусу військ ВУНК був Ніколаєнко Федір Гнатович, член Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволю­цією, який геройські загинув у бою з бандою біля Вишгорода під Києвом 8 квіт­ня 1919 р.

ПЕРШІ КОНВОЙНІ ЧАСТИНИ в Україні були сформовані в 1920 році. До них відносяться: Харківська, Одеська (потім вона була переведена до Дніпропетровська) та Київська частини. Пізніше були створені й інші конвойні частини. Начальником конвойної сторожі СРСР був призначений Ширвіндт Є.Г.

Першим командиром Харківського конвойного полку став Аксьонов Є.О. Ра­ніше Аксьонов (Прилуцький) Євген Олександрович - командир 211-го окре­мого стрілецького батальйону ВНК. За відзнаку в боях в листо­паді 1920 р. нагороджений орденом Червоного Прапора. 

„Будучи раненым 12 раз, имея на голове явные рубцы от сабельных ударов, пулю в черепе и до сих пор не заживающую рану в правом паху, т. Аксєнов (Прилуцкий) оставлял строй только на то время, когда не мог двигаться без посторонней помощи, а как только рана затягивалась - он опять был на своем месте, высоко неся Красное Знамя революции и идя навстречу новым опасностям и новым подвигам". (Із рапорту начальника військ ВНК України Н.И. Фомина голові ВНК Ф. Дзержинському).

Самойленко В.М. - командир відділення Бердічевського конвойного взводу 227 полку, нагороджений орденом Червоного Прапору. Виписка із історичного фор­муляру 4 (227) конвойного полку про подвиг начальника конвою В.М. Самойленка.

"1927 г. Во время сопровождения партии осужденных уголовных преступников, среди которых были приговоренные к высшей мере наказания бандитские главари Струк и Кныш, известные своими злодеяниями на Украине, конвой Бердичевского конвойного взвода подвергся нападению бандитов, питавшихся освободить главарей. Однако, благодаря мужеству, хладнокровию, умелым действиям отделейного командира В. Самойленка и личного состава конвоя, нападение уда­лось отбить и тем самым пресечь попытку побега преступников. В перестрелке с бандитами Самойленко получил тяжелое ранение и впоследствии ослеп. Отважный командир был награжден орденом Красного знамени. Весь личный состав конвоя поощрен командованием войск".

Для керівництва конвойних частин в Україні в 1934 році була створена 2-га Українська дивізія конвойних військ (м. Харків), якою командував Г.М. Зусманович. У 1939 році друга Українська дивізія перейменована в 13-ту кон­войну дивізію (м. Київ) командиром якої став полковник О.І.

Пізніше 13 дивізія перейменована в 3 5-ту конвойну дивізію, якою командував генерал-майор П.С. Сидорик.

В умовах капіталістичного оточення, у якому знаходився СРСР, важливе міс­це мала висока пильність і надійна охорона важливих промислових підприємств, залізничних споруд та інших державних об'єктів.

У зв'язку зі збільшенням випадків диверсій, Радянський уряд вживає ряд за­ходів для посилення їх охорони. Постановою Ради труда і Оборони від 19 листо­пада 1927 року охорона особливо важливих промислових підприємств і держав­них споруд, а від 4 грудня 1931 р. - і залізниць була покладена на війська ОДПУ.

2 лютого 1939 р. постановою РНК СРСР Головне управління прикордонних і внутрішніх військ НКВС розділено на шість Головних управлінь:

-     прикордонних військ;

-     військ по охороні залізничних споруд;

-     військ по охороні важливих підприємств промисловості;

-     конвойних військ;

-     управління військового постачання;

-     військово-будівне управління.

Заступником наркома внутрішніх справ по військам став генерал-лейтенант І.І. Масленніков.

4 березня 1939 року Наказом НКВС СРСР утворено управління оперативних військ НКВС СРСР, яке очолив генерал-лейтенант П.А. Артемьєв.

В листопаді 1939 р. для охорони залізничних споруд у західних областях України і Білорусії (Білостокської, Брест-Литовської, Ковельської, Львівської за­лізниць) були сформовані 9-та да 10-та дивізії по охороні залізниць. Воїни-залізничники попередили 268 аварій поїздів. Службовими нарядами за­тримано 259 шпигунів, диверсантів і бандитів.

У 1939-40 рр. Особовий склад військ наполегливо оволодівав військовою справою. Основними формами бойового навчання були польові заняття і манев­ри.

1941-1945

22 червня 1941 року в 4 години ранку після потужних ударів артилерії і авіації гітлерівські полчища вторглися на радянську землю. Почалася Велика Вітчизняна війна. Фашисти несли нашому народу розруху і смерть, загибель нації. (На стендах розміщена експозиція: Гітлерівське командування на світанку 22 че­рвня перед початком війни.  Німецька військова техніка на кордоні з СРСР. Ра­дянські прикордонники спостерігають рух фашистської армії до нашого кордону. План війни против Радянського Союзу. У мирному небі фашистські бомбардувальники. Горить українське село).

Історія не знає більш звірячих злочинів, ніж злочини фашизму. В Україні фашисти створили понад 230 "фабрик смерті" - концтаборів, в яких винищували мирне населення та військовополонених.

За далеко не повними даними фашистські вояки та їх прихвосні знищили бі­льше 4-х мільйонів та вивезли до Рейху 2,4 мільйонів жителів республіки.

Фашисти знищили в Україні 714 міст і селищ, 28 тисяч сіл. Ворог залишив пі­сля себе страшну картину "випаленої землі".

Для нас в ході Великої Вітчизняної війни вирішувалося головне питання: за­лишимося ми в історії, чи будемо знищені, перетворені в рабський матеріал, при­речені на вимирання.

З перших хвилин війни разом з червоноармійцями і прикордонниками в бій вступили бійці і командири внутрішніх військ. Газета "Правда" 24 червня 1941

року писала:

"Бессмертной славой покрыли себя бойцы-чекисты... Они бились врукопашную, и только через мертвые их тела мог враг продвинуться на пядь вперед".

Одним із перших в бій вступив 132-й батальйон військ НКВС, який захищав Брестську фортецю.

На експозиції представлені захисники Брестської фортеці, про яких удалось зібрати деякий матеріал. Стіни Брестської фортеці. Надпис на стіні казарми 132-го окремого батальйону військ НКВС біля Тираспольських воріт, зроблений невідомим захисником Брестської фортеці: "Я умираю, но не сдаюсь. Прощай, Роди­на! 20/УІІ. 41г."

Червоноармієць 132-го батальйону Федір Рябов мужньо бився і загинув Брестської фортеці. Посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни І сту­пеню.

На західних рубежах України однією з перших вступила в бій з фашистами 10 дивізія військ НКВС по охороні залізниць (штаб у м. Львові), якою командував полковник І.С. Могилянцев. Самовіддано відбивали натиск гітлерівців гарнізони 64, 66, 75 і 77 полків. Майже всі вони геройські загинули у нерівних боях.

На південно-західному напрямку відважно бився 16-й полк військ НКВС, яким командував майор Бабич П.С. Він вступив у бій з фашистами 24 червня під Бро­дами. Тільки за один день воїни полку знищили 18 танків і бронемашин, велику кількість ворожих солдат і офіцерів.

6-й полк військ НКВС під командуванням капітана Юдіна В.С. стійко відбивав наступ фашистів на Львів, а потім відзначився у боях при обороні Попельні, Фас­това, Києва. Комісар 6 МСП Лелюк М.В. Загинув у бою.

Важливим завданням військ НКВС стала охорона тилу фронтів Червоної Армії, тилу всієї країни.

ОБОРОНА КИЄВА.

Незважаючи на опір Радянської Армії, ворог просувався все глибше на нашу тери­торію.   З 7 липня почалася Київська оборонна операція, яка продовжувалась 72 до­би до 19 вересня.

В обороні Києва приймала участь 4-а дивізія військ НКВС по охороні залізниць під командуванням полковника Мажиріна Ф.М. Дивізія виконувала завдання ар'єргарду 37 армії. Оточена ворогом дивізія продовжувала активні бойові дії і по частинам вийшла із оточення. Вона знищила більше 9 тисяч гітлерівців, 57 танків і бронемашин, 53 гармати і міномети, 23 кулемети і іншу техніку. Полковник Мажирін Ф.М. був останнім комендантом м. Києва.

В обороні Києва приймав участь легендарний 56-й бронепоїзд.

В експозиції музею представлені фото командира бронепоїзду № 56 4-ї дивізії НКВС капітан Іщенко П.К., воєнкома бронепоїзду старшого політрука Казаріна В.А. (За мужність, виявлену при обороні Києва, нагороджені орденами Леніна, а бронепоїзд - орденом Червоного Прапору),   начальника штабу БП-56 капітана Мартиненко Ф.Д.( нагороджений орденом Червоного Прапору, у вітрині його бі­нокль і командирська лінійка),   нагороджені бійці бронепоїзду серед яких М.І.Калінін, сержанта Зінеєва А.Г. - командира радіо відділення бронепоїзду №56. (В бою був тяжко поранений, а в донесенні командира дивізії враховувався загиблим).

Мужньо обороняв столицю України 227-й полк під командуванням майора Т.І. Вагіна. На рубежі Калинівка - Красилівка - РожІвка особовий склад полку більше п'яти діб вів нерівний бій з фашистами, не допускаючи їх до Київських мостів. Смертю хоробрих полягло три чверті особового складу полку. Вони за­тримали фашистів на декілька діб і надали можливість вивести на Лівобережжя з'єднання і частини Київського укріп району.

Біля с. Калинівка Бро­варського району Київської області встановлений пам'ятник воїнам 227 полку.

ОБОРОНА ОДЕСИ.

Водночас з героїчною обороною Києва йшли уперті бої за Одесу, які продов­жувалися більше 70 днів. В районі с. Булдинка разом з 1-м полком морської піхо­ти мужньо бився 1-й батальйон 249-го конвойного полку під командуванням старшого лейтенанта З.Д. Кришевського. Особистим прикладом запалював бійців воєнком полку В.А. Клименко. Запеклі бої зав'язалися за захоплене фашистами с. Шицлі. Мужні воїни вибили гітлерівців раптовою нічною атакою. Шицлі були звільнені. Ворог втратив до 2-х батальйонів піхоти, 20 гармат, 10 мінометів, 4 та­нкетки. Потім воїни оволоділи с. Булинка і утримували його, доки не надійшов наказ ...

Чимало з'єднань і частин внутрішніх військ відзначилися у боях на Україні восени 1941 р. В тому числі 5 дивізія (пізніше 26-а) - командир - полковник Х.Р. Карасик, 57, 71 бригади, якими командували полковники М.Г. Соколов і М.П.Подоляко. Ці з'єднання несли службу на території Запорізької, Харківської, До­нецької і Луганської областей.

Бійці і командири цих з'єднань здійснили чимало героїчних подвигів.

Виписка із наказу по пересувній групі військ Південно-Західного фронту:

„57-а бригада внутрішніх військ безперервно знаходилася у боях і брала участь в обороні міст: Миколаїв, Шостка, Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків... командно-політичний склад бригади ... виявив максимум стійкості, сміливості та надзвичайної відданості нашій Батьківщині.”

Труш Л.С. і його син Труш М.Л. добровільно вступили в 175-й полк 71-ї бри­гади ВВ НКВС. Воювали в одній бойовій обслузі: батько - першим номером ста­нкового кулемета, а син - другим.

Під час бою біля селища Октябрьскоє, у Донбасі, 22.12.1941 р. Лука Труш був убитий, його місце зайняв син Микола і продовжував бій, але й сам був поране­ний в обидві ноги. Обидва воїни нагороджені орденами Червоного Прапору (Лука Труш - посмертно).

Майор Серіков Д.Є. - командир 169 полку 57-ї бригади за вміле керівництво полком при обороні Харкова та особисту відзнаку нагороджений орденом Черво­ного Прапора.

Виписка із наказу по 71 бригаді військ НКВС про зарахування навічно в спи­ски 175 полку подружжя Комардіних,  що геройські загинули в боях за свободу та незалежність Батьківщини :

"№220, діюча армія                     26 грудня 1941 р.

СЕЛИЩЕ ЧЕРНУХІНО

У 175 полку служив командиром батальйону старший лейтенант Комардин Василь Юхимович. На фронт т. Комардин виїхав зі своїм батальйоном у складі 175 полку. Дружина його, Комардина Зоя Антонівна, поїхала на фронт з чолові­ком і була зарахована медсестрою у мінометну роту.

22.11.1941 р. медсестра Комардина під час вивозу поранених була вбита осколком міни. Похоронена у селищі Цимлянка Ростовської області.

Василь Юхимович Комардин, поховавши свою дружину, дав клятву помститися фашистам за смерть Зої Антонівни - своєї коханої дружини...

З 30.11. по 1.12.1941 р. т. Комардин вів свій батальйон на штурм укріплень фашистів біля Більшокрепинської. Укріпрайон був взятий. Фашисти були розбиті і знищені... У бою Комардин був убитий.

 Наказую:

Командира батальйону старшого лейтенанта Комардина і санітарку міномет­ної роти Комардину Зою Антонівну числити постійно у списках бійцями 175 полку в знак пам'яті, як геройські загинувших у боротьбі з німецькими окупан­тами.

Командир 71 бригади